Історія Вкраїни славна,
Вкраїна – то наш спільний дім,
І про події всі прадавні
Тобі я зараз розповім.
У давнину тут люди дикі,
Смугляві, ростом невеликі,
Жили, бідаки, як могли,
Гриби і ягоди збирали,
Рибалили і полювали,
Вогонь щоденно стерегли.
Не вміли землю обробляти,
Орати, сіяти, садить,
Ані худобу годувати,
Але дано їм було жить.
Про них розмову ми ведемо,
Архантропами їх зовемо,
Це значить – „найдавніший люд”,
Про них ще дуже мало знаєм,
Писемних згадок ми не маєм,
Тож не впроваджуєм вас в блуд.
Що все це правда, не дурниця –
Розкопки доказали нам,
А більше цього – таємниця,
Все решта я не знаю й сам.
Бо речі, що вони лишили,
Будинки їхні і могили
Вже археологи знайшли,
Про те, що вони дійсно були
І зникли, вітром промайнули,
Усьому світу довели.
А потім жили тут трипільці
І інші різні племена,
Ці люди були вже умільці,
Їх доля не така сумна.
Трипільці землеробство знали,
Тому вже не голодували,
За попередніх як часів,
П”ять тисяч років тому жили
І одні одним не служили,
Бо не було ще в них панів.
З каміння мало виробляли
Знаряддя праці в ті часи,
Бо з міді вже виготовляли
Серпи й ножі за пояси.
Одного Бога ще не знали,
А різним ідолам кланялись,
Котрих зробити кожен міг,
Про їхню магію ми знаєм,
Від них ми й забобони маєм,
Хоч все це й викликає сміх.
Майстерно глечики ліпили
І обпікали над вогнем,
Свою культуру нам лишили,
Її трипільською зовем.
Була й тшинецько-комарівська,
І білогрудівська, й станівська –
Культури бронзових часів,
Була й кераміки шнуровой,
Була й багатоваликовой –
Культури степу і лісів.
Було їх дуже ще багато,
Всі переважно біля рік,
Та де ж то їх запам”ятати
Нещасний може чоловік.
А взагалі-то, щоб ви знали,
Що більшість назви з них дістали
Десь за знаходженням своїм,
Як у селі щось відкопають,
Тоді й культуру називають
Іменням, як село, таким.
Ну ось, ми з вами залишили
І камінь, мідь, і бронзу теж,
Тому щоб щось не пропустили,
Повернемося до цих меж.
Палео-, мезо-, неоліти
Повинні знати навіть діти,
Усе віки це кам”яні,
Давній, середній, згодом новий,
Енеус – мідь, потім бронзовий –
Засіло в голові мені.
А далі вік прийшов залізний,
А з ним прийшли кочівники,
Були це люди досить різні,
Та всі вони – степовики.
Про них писемні згадки маєм
І у Гомера вже читаєм,
Про кіммерійців пише він,
Про інших навіть не казати,
Про скіфів пишуть вже багато –
Не Геродот лише один.
А Геродот – науки батько,
„Історія” її зовем,
Зробив для людства він багацько,
Йому за це і честь даєм.
Він особисто був у скіфів
І там почув багато міфів,
Їх всіх ретельно описав
І про життя цього народу,
Любов до волі і свободи
Він розділ в книжці написав.
Крім скіфів, були ще сармати,
Їх лють в очах не знала меж,
Скіф – батько, амазонка – мати…
Брехня чи ні? – не знаю теж.
І кров ворожу скіфи пили,
І чаші з черепів робили,
Війна – важливе заняття.
Хоч більше часу воювали,
Та десь-колись і торгували
Та й так помалу йшло життя.
Усе це в першім тисячлітті
До ери нашої було,
У п”ятім – першім десь столітті
Тут хід історії вело.
Сюди і греки прибували,
Котрі земель нових шукали –
Своєї бракувало їм,
Колонії тут заснували
І досить довго проживали,
Наш степ їм був за рідний дім.
Були тут Ольвія і Тіра,
І Херсонес, і Танаїс,
Але прийшов і dies irae
І, як то кажуть, взяв їх біс.
Боспорське царство існувало,
Поки до римлян не попало,
Так вчить історія всіх нас,
Їм згодом гайцу готи дали,
А далі гуни доконали,
Це був страшний непевний час.
Про тогочасні лихоліття
Розказувати не будем,
А вже із шостого століття
Розмову нашу поведем.
Жили вже наші тут слов”яни,
Хоч ще й були вони погани,
На наших схожі вже людей,
Венети, анти і склавини
Все боронили без упину
Свободу свою і дітей.
Між Віслою й Дніпром селились,
Ці землі їхніми були,
А далі трохи поширились,
Бо поміститись не могли.
Назвемо східні лиш племена,
Їх треба знати достеменно –
Це полочани, в”ятичі,
Хорвати білі, сіверяни,
Дуліби, тиверці, поляни,
Радимичі, дреговичі.
І українці, й росіяни,
І білоруси вийшли з них,
Усе це східні є слов”яни,
Тож назв не забуваймо їх.
Слов”яни західні: поляки,
Лужицькі серби і словаки,
Ну і морави, чехи теж,
Південні: серби і славонці,
Болгари, також македонці,
Хорвати, всіх і не назвеш.
Східнослов”янські всі племена
У сьомім-восьмім десь віках,
Були ще трохи „безіменні”,
Ще невідомі по світах.
Бо не могло ще бути слави,
Поки не було ще держави,
Що Руссю ми зовем її,
В дев”ятім віці об”єднались,
Хоч це й непросто відбувалось,
І зажили в одній сім”ї.
Столиця руська – город славній,
Могутній, пишний і старий,
Столиця руська – Київ давній,
Що заснував його князь Кий.
Аскольд і Дир тут князювали,
В землі полянській панували,
Але прийшов Олег сюди,
Він віру повернув поганську,
А у історії слов”янській
Варязькі залишив сліди.
Варягом був по своїй крові
І Ігор – Рюрика це син,
Тож до місцевих він любові
Не мав, не тільки він один.
Податки дав такі великі,
Які простому чоловіку
Не можна було й заплатить,
З цим довго люди не мирились,
Древляни врешті погодились,
Що конче треба його вбить.
І до дерев двох прив”язали
І розірвали, як кота,
Та й розійшлися, бо думали,
Що все минулось так спроста.
Княгиня ж Ольга відомстила
І їхню землю запалила,
Хоч згодом каялась не раз,
Бо вірила по-християнськи,
Але зробила по-поганськи,
Та ж кожен-бо грішить із нас.
Княгиня менше воювала,
Не як покійний чоловік,
Словами більше здобувала
І так пройшов її весь вік.
В морські походи не ходила,
Як Ігор, воєн не любила,
Але багато досягла,
Щоби зміцнилася держава,
Зростила сина Святослава
І управляла, як могла.
А Святослав хотів чимало
В житті своїм щоб досягти,
Та все йому щось заважало
Дійти до власної мети.
Що Завойовником прозвали,
Так, дійсно, воював немало,
Хоч мало що завоював,
Болгарську захотів державу
І з печенігами мав справу,
В бою і голову поклав.
Володимир, син Святослава –
Найвидатніший із князів,
Йому за це і честь, і слава,
Що Русь хрестити повелів.
Було століття це десяте,
Як він велів народ зібрати,
Всіх до одного охрестить,
Щоб люди віру справжню мали,
Поганські звички забували,
Щоби побожно вміли жить.
За славного Володимира
Могутнім став князівський трон,
Він дечого здобув і миром,
Розширив західний кордон.
За нього й сина Ярослава
Був Київ у зеніті слави,
Це для Русі час золотий,
Його нащадки ще шанують,
Портрет на гривнях в нас друкують
І прізвище дають Святий.
А Ярослав, що Мудрим звали
Його, коли іще він жив,
Помножив батьківськую славу
І теж багато що зробив.
Він заснував бібліотеку
І внутрішню зміцнив безпеку,
Законів збірник теж уклав,
Це було перше руське право
Не усне, писану вже справу –
Він „Правда Руськая” назвав.
Він здійснює прадавню мрію,
Що ще апостол заповів,
Будує Київську Софію –
Всеруський це Святий Престіл.
Освіті також він сприяє,
Монастирям допомагає,
Він справедливим князем був,
З поляками також сварився,
А трохи згодом помирився,
Знов землі західні здобув.
А згодом кепські стали справи,
Бо князем кожен буть хотів,
А що були усі лукаві,
То кожен іншого тіснив.
Один із другим воювали
І за державу вже не дбали,
Лиш Володимир Мономах
Утримав трохи руську силу,
Та як потрапив у могилу,
Тоді й постав держави крах.
А міжусобиці тривали,
Тяжкий і нелегкий був час,
Потроху все занепадало,
Світильник слави вже погас.
Прийшло тринадцяте століття,
З собою принесло страхіття –
Це вузькоокі дикуни,
Страшну монгольськую навалу,
А їх татарами ще звали,
Нема лютіших, ніж вони.
Бо на шляху все грабували,
Столицю зруйнували теж,
А що з людьми вже виробляли –
Жорстокість їх не знає меж.
Всі землі майже захопили,
Міста і села попалили,
Прийшла тоді в наш край біда,
Включили й нашу батьківщину
В свою могутнюю країну,
Що звалась „Золота Орда”.
Галичина з Волинню разом
Лише до неї не ввійшли,
Бо все казали: „іншим разом”,
Та й так державність зберегли.
Хоч не було багато сили,
Але за короля Данила
Від жаху трохи відійшли,
Все більше згодом розвивались,
На краще завжди сподівались,
Та ці часи не надійшли.
За Лева, Юрія, Андрія
Ще були єдність і любов,
Але загинула надія
По смерті Болеслава знов.
В Галичині поляки стали,
На Закарпатті панували
Мадяри ще в давніший час,
Румун сидів на Буковині,
А решта мали все литвини,
Так поділили собі нас.
Почалось гноблення народу,
Яке не було за віків,
Бо відбирають в нас свободу
І переводять в кріпаків.
Хоч то й по-різному бувало,
Нікому краще не бувало
Під владою панів чужих,
Бо гнобили і нашу віру,
Багато-хто відчув зневіру
Із наших, і пішов до них.
А три литовськії статути,
Шістнадцятий оце був вік,
Наклали нам такії пута,
Яких не знав ще чоловік.
Людина просвітку не знала,
Лиш шляхта привілеї мала,
Та й то не мали всі із них,
Тому, щоб більшим паном бути,
Своє відважились забути
Й записувались до чужих.
І та, напевно б, колотилось
Ще дуже довгії віки,
Але раптово появились
На наших землях козаки.
Не знати, звідки дане слово,
Та ще буде про них розмова,
Тепер закінчувати час,
Лиш просим – не забудьте цього,
Не кажем більше вже нічого,
Бо й так замучили ми вас.
13-14.06.1999
