Двадцяте століття, тривожне століття
В історію вже відійшло,
Багато добра, та багато й страхіття
Народам воно принесло.
Одним з цих народів принесло свободу
По першій великій війні,
Але залишилися інші народи
Ще довго в важкому ярмі.
Століття фашистів і вік комуністів –
Хай буде проклятий той час,
Робили з побожних людей атеїстів
І нищили людяність в нас.
Прогрес і наука, а з ними і мука
Людей хіросімських простих,
Закохані пари і вічна розлука
Під голос багнетів дзвінких.
Балканська проблема – це вічна дилема,
Шукає розв”язки ООН,
Тбілісі і Вільнюс, Москва і емблема
Із словом огидним „ОМОН”.
Визвольні змагання, криваві повстання
Та крик африканських країн,
На мир та гуманність людські сподівання
Між чорних від диму руїн.
„Майн кампф” і євреї, і поділ Кореї,
І Леніна перший декрет,
Прощання зі зброєю Хемінгуея,
Бандера, Хрущов, Піночет.
Далі знаменитий, а хтось іменитий,
Веселий завжди Голівуд,
Там рідко побачиш, щоб хтось був сердитий,
Завжди все у них „вері гуд”.
Банкіри, юристи, ділки, аферисти,
Все менше є чесних людей,
Одні наркомани, одні шантажисти…
І юрби голодних дітей.
Століття минуло, та ми не забули
Всіх тих, хто пролив свою кров.
Хай зло залишається в цьому минулім,
А в нас буде тільки любов.
02.10.1999
***************************************************************
Верховинська бесіда
Ой мало хто в Україні ще то добре знає,
Як у нашій Верховині бойко розмовляє.
„Іди, Федьку, скотарити, взьми си паненятко,
Лишень вбись не згубив гибу, моє сигинятко.
А ти, Анцю, бери ташку, йди за потюками,
Дідиками, корбанами і коцюрубками.
А ми, любий чоловічку, ідеме косити,
Лишень бисьме не забули пити заладити.
Йди й вилади мені косу, тічку і клепачик,
А ти, Сефто, йди до лісу й принеси копачик.
Ти, Настасю, як устанеш, вбись огня наклала,
А ти, Гафо, маєш ниська білити повалу”.
„Добре, мамко, – кажут діти, – всьо буде зроблено,
Будут гриби, буде їсти, буде побілено”.
„Ідеме косити, Марьо, – каже жінці Лука, –
Літісь била косовиця, сего року мука.
Як красно то літісь било, вітрячка, погода,
А теперька бусуркані, шарьга і негода.
Але може бисьме ниська на стіжча вкосили,
А як Богойко позволит, то завтра зложили”.
Та й пішли обоє з хати. Діти повставали.
Кожен робит ту роботу, що му наказали.
Пішов Федько скотарити, дві дівки до лісу,
Гафа білит, а Настася на пироги місит.
Самокишу відварила, що кваснина стала,
Собі кромплі і полєнту варити поклала.
А пацяті положила кваки і лупину,
Курям віднесла голомші, криці й троха трини.
Анця йде по знаємницях, жовтюки глядає,
А Сефта лиш коцюрубки й глубінки збирає.
Назбирали Анця з Сефтов велику торбину,
А як вже ся не ставало, збирали в платину.
А скотарь собі скотарит, співанки співає,
Як худоба ся погедзит, він ї завертає.
Та й ганьбит, якщо задуже фригає до фраса,
Бо хотів би із хлопцями бігати „баняса”.
Аж як сонце на полудне буде повертати,
То тогди вже мож худобу додому пущати.
А в полудне жене Федько домі ялов”ята,
Йдут додому з косовиці і мама із татом.
Пообідали всі разом і зновіть робити,
Бо теперь день рік годує, не є як спочити.
Бо зі правді то робота в горах цілий рочок,
Нигда не є без роботи ни оден деньочок.
Треба цілий рік робити, оби дащо мати –
І земельку обробляти, й худобу плекати.
День за днем і рік за роком в бойка так минають,
Так то живуть в Верховині, так і розмовляють.
09-11.03. 2000
*****************************************************************************
Марина
Ходить по селі Марина, ходить і ридає,
На нічиї запитання не відповідає.
Ні, вона не божевільна, ні, вона не хвора,
Просто бідна пережила превелике горе.
Полюбила дівчинонька хлопця молодого
І він її; здавалося – що кому до того?
Ніби й ворогів не мала молода Марина,
Та завжди чомусь знайдеться недобра людина.
Славко вже собі за жінку хоче її брати,
Погодились з обох сторін і батько, і мати.
Готуються до весілля, обоє щасливі.
А любляться!.. ніби тії голуб”ята сиві.
Любилися, кохалися і того не знали,
Яке горе тишком-нишком до них підступало.
А тим часом сусід Роман не спить, не дрімає,
Сидить завжди біля столу і думку думає.
Полюбив і він таємно Марину-білявку,
Але не він її бере, а приятель Славко.
І найліпший то приятель, з яким добре жили,
Разом росли-підростали й до школи ходили.
У пригодах були різних, бо всяке бувало,
Але кожен товариша свого виручали.
Навіть торік був би Роман в річці утопився,
Якби Славко випадково там не нагодився.
Ой тяжкий то у Романа камінь на серденьку,
Тому течуть дрібні сльози йому по личеньку.
А у вухо хтось шепоче, аж у грудях коле:
„Не буде Марина твоя, не буде ніколи”.
Бідний Роман по світлиці безперервно ходить.
Що робити? Що робити?! Місця не знаходить…
Замучився… Але раптом дивно йому стало –
Ніби щось йому навмисне ніж до рук подало.
Дивне із ним щось діється… Заблищали очі
І виходить він із хати з ножем серед ночі.
А тим часом у садочку з Мариною Славко,
Обнімає і цілує кохану білявку.
Хоч далеко поза північ – не хочеться спати –
Завжди мають закохані про що розмовляти.
Раптом двері заскрипіли боязко і тихо,
Наче могли відчувати, що трапиться лихо.
Заскрипіли і замовкли. Стихли молодята.
Прислухається Марина, чи не кличе мати.
Але мати не закличе вже більше ніколи,
Лежать з батьком зарізані, наче ті соколи.
Лише тече кров червона з горла на підлогу,
Лежать мертві старий батько і мати-небога.
Знов скрипнули тихо двері – що ж то може бути?
Двері скриплять, а голосу жодного не чути.
Знов пташки защебетали, цвіркун обізвався,
Але стало ще темніше, бо місяць сховався.
Та Марині вже й розмова не є така мила,
Чому ж мати не кликала, якщо виходила?
Попрощалася із Славком, бо вже треба спати,
„На добраніч, мій голубе”, – та й пішла до хати.
„На добраніч, моє сонце”, – йде додому й Славко,
А в голові одна думка про його білявку.
Раптом гострий ніж у спину – і сповзає тіло –
То приятель завершує своє чорне діло.
Лиш одне почув ще Славко, поки повалився –
Крик страшний, несамовитий селом покотився.
Позбігалися сусіди, але що порадять –
Не розрадять Мариночку, ніяк не розрадять.
Ой не знати, люди добрі, не знати, не знати,
Як Марині про два трупи у садку сказати.
Та той перший – самогубець, сусід препоганий,
А той другий – її Славко, милий і коханий.
Всі Романа проклинають, оплакують Славка,
Ой нещасна сиротина, Марина-білявка.
За батьками і молодим плакали всі люди,
Ой не буде весіллячка, не буде, не буде.
А Марина як заводить, аж чорна небога,
Ой не пережив на світі ще ніхто такого.
Поховали, розійшлися… День за днем проходить,
А Марина собі місця в хаті не знаходить.
Ходить по селі Марина, ходить і ридає,
І чого їй дальше жити, не знає, не знає.
Течуть, течуть дрібні сльози, течуть по личеньку,
Болить бідну головонька, болить і серденько.
Ой не може далі жити, не може, не може,
Тяжке горе пережила – поможи їй, Боже!
Дай їй сили і витримки в цю важку хвилину,
Не забувай, милий Боже, за бідну Марину!
04.02.2000
