Лев Грицак – ДЕРЕВА МОЄЇ ДОЛІ Документальна повість у новелах

Уважаемые друзья, коллеги и читатели!

Начиная с 14.10.17г., я начинаю публиковать книгу пана Л.Я.Грицака на украинском языке.

Я убеждён, что публикация найдёт своего заинтересованного читателя. 

История жизни Льва Ярославовича Грицака –  это интереснейшее познавательное чтиво, которое не оставит ни одного читателя равнодушным к содержанию.

Лев Грицак

ДЕРЕВА МОЄЇ ДОЛІ          Часть 1

Документальна повість у новелах

Київ

«Основа»

Л. Я. Грицак

 
«Дерева моєї долі». Біографічно-документальна повість. – Київ: Видавництво

ТОВ «Основа», 2016. – 240 с.

ISBN 978-966-699-880-7

Перед вами – життєвий шлях людини, яка зробила себе сама всупереч не- простим обставинам. У документальних новелах (означених, як віти дерев) розкривається біографія неординарної, сміливої, ділової й водночас творчої особистості – Лева Грицака. У відвертій, довірливій формі автор ділиться пере- житим, розповідає про свій рід, друзів, колег на тлі доби, коли Україна зазнава- ла кардинальних суспільно-політичних змін, стаючи на шлях незалежності.

Ця книга для тих, хто прагне реалізуватися в житті та готовий до випробу- вань долі.

УДК 82-3

ББК 83.3 (4 Укр)

ISBN 978-966-699-880-7

© Лев Грицак, 2016

Філософія плоду

(Замість передмови)

Так дерева, відцвівши навесні, Тільки на те годують соком віти, Щоб в дні серпневі, теплі та ясні, Упав на землю овоч соковитий.

(Євген Плужник)

…Колись нащадки з особливою ретельністю досліджуватимуть історич- ний період, у якому ми живемо. Як його назвуть? Не важливо. Але перекона- ний, що суть визначення зводитиметься до одного: це був, скажуть вони, час перемін. Чи завжди переміни відбуваються еволюційним шляхом? На преве- ликий жаль, ні. Частіше кардинальним змінам притаманні революції, потря- сіння, війни. Так було. Так є. Так, напевно, й буде…

Історія повторюється виток за витком уже в інших реаліях, з іншими поко- ліннями людей, за інших обставин. Основний злам, який пережили люди мого покоління (трішки старші, трішки молодші), – безумовно, 1991 рік. Ми змусили картографів усього світу перемалювати мапи і позначити на місці одного великого штучного утворення – Радянського Союзу – п’ятнадцять ок- ремих держав. Серед них уперше за багато літ заясніло слово «Україна»!

Імперія, якою за своєю суттю лишався й СРСР, розсипалася. Майже мир- но. А Російська Федерація, яка в усьому й скрізь намагалася бути старшою і першою, поспіхом проголосила власну незалежність. Українці вчинили тоді вельми мудро, підтвердивши своє бажання жити в незалежній державі на всенародному референдумі. Росіяни ж, які слова «референдум, плебісцит, опитування» здавна ототожнюють зі «смутою», звісно, жодних референдумів не проводили. Пізніше, оговтавшись від ситуації з «розлученням», російські історики та політики перейнялися питанням: «А від кого, власне, ми стали незалежними?!». Це просте (без відповіді) запитання змусило їх переймену- вати власне свято незалежності й перетворити його на безликий День Росії.

…Минуть роки. 2014-го російсько-путінська орда за давньою звичкою по- суне на територію моєї країни. І тоді ми попросимо Господа, аби Росія нареш- ті таки здобула незалежність… Незалежність від України. Аби не зазіхала більше на наше глибоке коріння, а усвідомила власне, яке насправді знахо- диться не в київських землях, а десь далеко на півночі.

Трагічні реалії кількох десятиліть, аж до подій 2013-2014 років, які ми на- зиваємо Революцією Гідності, підтвердили, що Україна де-факто по-справж- ньому незалежною державою не була. Всі ці пострадянські роки вона зали-

Лев Грицак. Дерева моєї долі

шалася в зашморгу Московії. Аж до перших смертей на Майдані.

Історичні злами рентгеном висвітлюють усе довкола: країни, суспільство, кожну людину зокрема. Наші успіхи та невдачі, українська живучість залежа- ли не так від президентів і депутатів, яких ми обирали, як від кож- ного з нас. Ми виживали по-різному. Одні зневірювалися, розчаровувалися після перших труднощів, ганили з відчаю рідний край; другі пристосовували- ся до реалій, до сьомого поту працювали, ростили дітей, будь-що намагалися жити чесно і гідно; треті, не обтяжені совістю і мораллю, спритно користалися хаосом і доступом до державних ресурсів, аби за ніч ставати скоробагатьками. Задумуючи цю книжку, я задавав собі запитання: навіщо пишу? Само-

ствердження мені не потрібне, самовихваляння – тим паче. Тоді що?!

Відповідь насправді така: мною рухає звичайне бажання зафіксувати добу, в якій живу, через призму власного життєвого шляху, коли зростав, ставав на ноги, мужнів, долав перешкоди та неодмінно досягав мети… Це – короткий літопис усього в кілька десятиліть, який фіксує цікавий історичний період у житті мого народу. Я – його маленька кровинка. Невід’ємна. Тому надзавдан- ням цієї книги є віддяка тим людям, які допомогли мені ствердитися і стати тим, ким я є сьогодні. Це – борг перед предками, які відвоювали, захистили, вберегли цей красивий зелений материк під назвою «Україна»! Нехай помил- ки, яких припустилося моє покоління, не повторяться в майбутньому. А ще ця книга адресована тим, хто ступає в наші сліди, – дітям та онукам, аби їм було що аналізувати й на чому вчитися. Коли хочете – це наче передати еста- фету. Ось про що ця книга.

Можливо, хтось із моїх синів, онуків чи правнуків колись підхопить «еста- фетну паличку» й продовжить літопис нашого роду. А літопису, як відомо, без справ не буває. Мало самого лише бажання написати книжку, головне, аби тоді БУЛО ПРО ЩО писати! Кожна здійснена, вивершена тобою справа подіб- на до дерева, яке ти посадив, поливав у спеку, вкутував від холодів… І ось воно вглиблюється коренем, множить пагіння, квітує, родить на радість тобі й людям… Філософію дерева (як життя) досить вдало передав кількома пое- тичними рядками український письменник Петро Сорока:

Кора дерев – Господні письмена, В яких є все: події, імена,

Всі таємниці сотворіння світу Від мезозою і палеоліту,
 

Усі людські ілюзії і злети,

Всі випущені стріли і ракети. Війна і мир, омана і мана

І наша неспокутана вина…

Так сталося, що до мене в роду Грицаків (по батьковій лінії) чи в роду Бе- рез (по маминій) ніхто не відображав на папері свій життєпис… У нас, як і в більшості людей, родинні історії передавалися з вуст в уста. Тому мені, як

першопрохідцю, нині випадає велика честь і відповідальність розповісти не лише про власне життя, а й заглибитися в долі, побут, традиції тих, хто живий і кого вже з моєї рідні немає на світі, а ще – всіх ближніх, із ким звела доля на життєвій дорозі…

Переконаний, що люди, з якими в різні періоди мав честь працювати, спіл- куватися, підтримають мій книжковий задум. Хтось, можливо, навіть почне писати власну історію. І це дуже добре! Адже історія цілого народу складаєть- ся з наших життів.

Знаю – будуть читачі, які з тих чи інших міркувань зі скепсисом візьмуть до рук цю книгу, а хтось, можливо, зовсім проігнорує. Це також нормально. Адже в кожного з нас, особливо в тих, хто працював на керівних посадах, траплялися різні ситуації. Я не виняток. Можливо, не завжди знаходив час подякувати комусь за добре діло, когось не зі зла образив, когось не до кінця вислухав і зрозумів… Усяке бувало. Були перемоги, були поразки й помилки. Я їх, повірте, знаю як ніхто! Як знаю й те, що багато чого за моєю спиною надумано, намудровано… З різних причин, та все ж найбільше із заздрощів. Дякую предкам, які подарували мені життя. Дякую долі за те, що одного разу простелила мій шлях у бік Трускавця на Львівщині – райського куточка України, в якому досі живу, реалізовую свої мрії, будую, творю, виховую дітей

та онуків, висаджую молоді красиві дерева…

Лев Грицак

Скачать книгу целиком