Владимир Ключак – ХХ століття 3 часть

Двадцяте століття, тривожне століття

В історію вже відійшло,

Багато добра, та багато й страхіття

Народам воно принесло.

Одним з цих народів принесло свободу

По першій великій війні,

Але залишилися інші народи

Ще довго в важкому ярмі.

 

Століття фашистів і вік комуністів –

Хай буде проклятий той час,

Робили з побожних людей атеїстів

І нищили людяність в нас.

 

Прогрес і наука, а з ними і мука

Людей хіросімських простих,

Закохані пари і вічна розлука

Під голос багнетів дзвінких.

 

Балканська проблема – це вічна дилема,

Шукає розв”язки ООН,

Тбілісі і Вільнюс, Москва і емблема

Із словом огидним „ОМОН”.

 

Визвольні змагання, криваві повстання

Та крик африканських країн,

На мир та гуманність людські сподівання

Між чорних від диму руїн.

 

„Майн кампф” і євреї, і поділ Кореї,

І Леніна перший декрет,

Прощання зі зброєю Хемінгуея,

Бандера, Хрущов, Піночет.

 

Далі знаменитий, а хтось іменитий,

Веселий завжди Голівуд,

Там рідко побачиш, щоб хтось був сердитий,

Завжди все у них „вері гуд”.

 

Банкіри, юристи, ділки, аферисти,

Все менше є чесних людей,

Одні наркомани, одні шантажисти…

І юрби голодних дітей.

 

Століття минуло, та ми не забули

Всіх тих, хто пролив свою кров.

Хай зло залишається в цьому минулім,

А в нас буде тільки любов.

02.10.1999

***************************************************************

Верховинська бесіда

Ой мало хто в Україні ще то добре знає,

Як у нашій Верховині бойко розмовляє.

„Іди, Федьку, скотарити, взьми си паненятко,

Лишень вбись не згубив гибу, моє сигинятко.

А ти, Анцю, бери ташку, йди за потюками,

Дідиками, корбанами і коцюрубками.

А ми, любий чоловічку, ідеме косити,

Лишень бисьме не забули пити заладити.

Йди й вилади мені косу, тічку і клепачик,

А ти, Сефто, йди до лісу й принеси копачик.

Ти, Настасю, як устанеш, вбись огня наклала,

А ти, Гафо, маєш ниська білити повалу”.

„Добре, мамко, – кажут діти, – всьо буде зроблено,

Будут гриби, буде їсти, буде побілено”.

„Ідеме косити, Марьо, – каже жінці Лука, –

Літісь била косовиця, сего року мука.

Як красно то літісь било, вітрячка, погода,

А теперька бусуркані, шарьга і негода.

Але може бисьме ниська на стіжча вкосили,

А як Богойко позволит, то завтра зложили”.

Та й пішли обоє з хати. Діти повставали.

Кожен робит ту роботу, що му наказали.

Пішов Федько скотарити, дві дівки до лісу,

Гафа білит, а Настася на пироги місит.

Самокишу відварила, що кваснина стала,

Собі кромплі і полєнту варити поклала.

А пацяті положила кваки і лупину,

Курям віднесла голомші, криці й троха трини.

Анця йде по знаємницях, жовтюки глядає,

А Сефта лиш коцюрубки й глубінки збирає.

Назбирали Анця з Сефтов велику торбину,

А як вже ся не ставало, збирали в платину.

А скотарь собі скотарит, співанки співає,

Як худоба ся погедзит, він ї завертає.

Та й ганьбит, якщо задуже фригає до фраса,

Бо хотів би із хлопцями бігати „баняса”.

Аж як сонце на полудне буде повертати,

То тогди вже мож худобу додому пущати.

А в полудне жене Федько домі ялов”ята,

Йдут додому з косовиці і мама із татом.

Пообідали всі разом і зновіть робити,

Бо теперь день рік годує, не є як спочити.

Бо зі правді то робота в горах цілий рочок,

Нигда не є без роботи ни оден деньочок.

Треба цілий рік робити, оби дащо мати –

І земельку обробляти, й худобу плекати.

День за днем і рік за роком в бойка так минають,

Так то живуть в Верховині, так і розмовляють.

09-11.03. 2000

*****************************************************************************

Марина

Ходить по селі Марина, ходить і ридає,

На нічиї запитання не відповідає.

Ні, вона не божевільна, ні, вона не хвора,

Просто бідна пережила превелике горе.

Полюбила дівчинонька хлопця молодого

І він її; здавалося – що кому до того?

Ніби й ворогів не мала молода Марина,

Та завжди чомусь знайдеться недобра людина.

Славко вже собі за жінку хоче її брати,

Погодились з обох сторін і батько, і мати.

Готуються до весілля, обоє щасливі.

А любляться!.. ніби тії голуб”ята сиві.

Любилися, кохалися і того не знали,

Яке горе тишком-нишком до них підступало.

А тим часом сусід Роман не спить, не дрімає,

Сидить завжди біля столу і думку думає.

Полюбив і він таємно Марину-білявку,

Але не він її бере, а приятель Славко.

І найліпший то приятель, з яким добре жили,

Разом росли-підростали й до школи ходили.

У пригодах були різних, бо всяке бувало,

Але кожен товариша свого виручали.

Навіть торік був би Роман в річці утопився,

Якби Славко випадково там не нагодився.

Ой тяжкий то у Романа камінь на серденьку,

Тому течуть дрібні сльози йому по личеньку.

А у вухо хтось шепоче, аж у грудях коле:

„Не буде Марина твоя, не буде ніколи”.

Бідний Роман по світлиці безперервно ходить.

Що робити? Що робити?! Місця не знаходить…

Замучився… Але раптом дивно йому стало –

Ніби щось йому навмисне ніж до рук подало.

Дивне із ним щось діється… Заблищали очі

І виходить він із хати з ножем серед ночі.

А тим часом у садочку з Мариною Славко,

Обнімає і цілує кохану білявку.

Хоч далеко поза північ – не хочеться спати –

Завжди мають закохані про що розмовляти.

Раптом двері заскрипіли боязко і тихо,

Наче могли відчувати, що трапиться лихо.

Заскрипіли і замовкли. Стихли молодята.

Прислухається Марина, чи не кличе мати.

Але мати не закличе вже більше ніколи,

Лежать з батьком зарізані, наче ті соколи.

Лише тече кров червона з горла на підлогу,

Лежать мертві старий батько і мати-небога.

Знов скрипнули тихо двері – що ж то може бути?

Двері скриплять, а голосу жодного не чути.

Знов пташки защебетали, цвіркун обізвався,

Але стало ще темніше, бо місяць сховався.

Та Марині вже й розмова не є така мила,

Чому ж мати не кликала, якщо виходила?

Попрощалася із Славком, бо вже треба спати,

„На добраніч, мій голубе”, – та й пішла до хати.

„На добраніч, моє сонце”, – йде додому й Славко,

А в голові одна думка про його білявку.

Раптом гострий ніж у спину – і сповзає тіло –

То приятель завершує своє чорне діло.

Лиш одне почув ще Славко, поки повалився –

Крик страшний, несамовитий селом покотився.

Позбігалися сусіди, але що порадять –

Не розрадять Мариночку, ніяк не розрадять.

Ой не знати, люди добрі, не знати, не знати,

Як Марині про два трупи у садку сказати.

Та той перший – самогубець, сусід препоганий,

А той другий – її Славко, милий і коханий.

Всі Романа проклинають, оплакують Славка,

Ой нещасна сиротина, Марина-білявка.

За батьками і молодим плакали всі люди,

Ой не буде весіллячка, не буде, не буде.

А Марина як заводить, аж чорна небога,

Ой не пережив на світі ще ніхто такого.

Поховали, розійшлися… День за днем проходить,

А Марина собі місця в хаті не знаходить.

Ходить по селі Марина, ходить і ридає,

І чого їй дальше жити, не знає, не знає.

Течуть, течуть дрібні сльози, течуть по личеньку,

Болить бідну головонька, болить і серденько.

Ой не може далі жити, не може, не може,

Тяжке горе пережила – поможи їй, Боже!

Дай їй сили і витримки в цю важку хвилину,

Не забувай, милий Боже, за бідну Марину!

04.02.2000